Науковці розгадали головну таємницю каменів Стоунхенджа

Вчені з університету Кертіна (Австралія) представили нові докази, які спростовують теорію про те, що камені Стоунхенджа могли бути перенесені льодовиками. Завдяки новітнім методам аналізу мінералів дослідникам вдалося встановити, що регіон, де нині розташований мегаліт, ймовірно, ніколи не зазнавав впливу льодовиків у період останнього льодовикового максимуму близько 20–26 тисяч років тому.

Команда провела аналіз понад 700 зерен мінералів циркону та апатиту, знайдених у річкових відкладах на Солсберійській рівнині. Ці мінерали діють як геологічні годинники: вони фіксують в собі уран, який розпадається на свинець у відомому темпі. Порівнюючи співвідношення цих елементів, дослідники можуть встановити вік кожного зерна й таким чином простежити його походження.

Результати показали, що вік більшості зерен не збігається з породами з Уельсу чи Шотландії, звідки, як вважається, походять блакитні камені та жертовний камінь Стоунгенджа. Зокрема, апатит здебільшого датується приблизно 65 мільйонами років — тоді як вплив Альпійського орогенезу змінив геохімічний склад місцевості, а циркон вказує на породи, властиві Південній Англії, а не Пембрукширу чи півночі Британії.

Ці дані, за словами геолога професора Кріса Кіркланда, суперечать теорії про льодовикове транспортування: «Якщо льодовики справді приносили камені з півночі чи заходу Британії, вони мали б також перенести значні обсяги піску з характерним мінеральним “відбитком”». Такий слід мав би зберегтися у місцевих річках і ґрунтах, проте виявити його не вдалося.

Результати дослідження підтверджують домінуючу гіпотезу про те, що камені були перенесені людьми у неоліті. Це могло відбуватися за допомогою човнів уздовж узбережжя, а згодом — по суші з використанням саней, роликів, дерев’яних доріжок та скоординованої праці. Таким чином, нові докази на користь участі людей у транспортуванні каменів зміцнюють уявлення про технологічну спроможність неолітичних суспільств.