Астрономи NASA підтвердили аномальну будову астероїда Веста

Два нових дослідження NASA, засновані на аналізі гравітаційних даних, відкривають нові можливості вивчення внутрішньої структури небесних тіл без необхідності посадки апаратів на їхню поверхню. Вчені застосували однакову методику для Місяця та астероїда Веста, отримавши несподівані результати щодо їх геофізичних властивостей.

Перше дослідження, опубліковане в журналі Nature, зосереджено на Місяці. Вчені створили нову модель місячного гравітаційного поля, враховуючи незначні зміни під час орбіти супутника навколо Землі. Ці зміни викликають приливну деформацію — згинання Місяця під дією земного тяжіння, що дозволило краще зрозуміти його глибоку структуру. Для побудови карти гравітації використовували дані місії GRAIL, яка працювала в 2011—2012 роках. Модель дає змогу з більшою точністю визначати місце та час для майбутніх місій на Місяць.

Аналіз показав, що ближня до Землі півкуля Місяця деформується більше, ніж протилежна. Це свідчить про наявність теплішого регіону мантії з високим вмістом радіоактивних елементів, які генерують тепло. Така асиметрія, ймовірно, зумовлена інтенсивним вулканізмом на ближній півкулі в минулому, який сприяв накопиченню цих елементів.

У другому дослідженні, опублікованому в Nature Astronomy, вивчено астероїд Веста. Команда використала радіометричні та зображувальні дані місії Dawn, яка перебувала на орбіті Вести у 2011−2012 роках. Розрахунки моменту інерції — фізичної характеристики, що залежить від розподілу маси — засвідчили, що Веста не має чітко виражених шарів, як раніше припускалося. Замість цього її внутрішня структура може бути майже однорідною, з невеликим або взагалі відсутнім ядром.

Це суперечить попереднім уявленням про поступову диференціацію Вести на мантію, кору і ядро. Такі результати можуть означати, що об'єкт сформувався після масштабного зіткнення з іншим тілом, що призвело до змішування матеріалу.

Дослідження проводив Раян Парк із Лабораторії реактивного руху NASA. Його команда також застосовує метод гравітаційного аналізу для інших тіл — таких як Іо (супутник Юпітера) та карликова планета Церера. Наприклад, нещодавно було виявлено, що Іо, попри потужну вулканічну активність, навряд чи має глобальний океан магми. Усі ці приклади демонструють потенціал гравітаційної методики для безконтактного дослідження внутрішніх процесів у твердих тілах Сонячної системи.