Науковці встановили, які вулкани становлять найбільшу загрозу для Землі

Науковці попереджають, що більшість майбутніх глобальних вивержень може статися не з відомих вулканів на кшталт Етни чи Єллоустона, а з маловідомих і майже не відстежуваних кратерів. Такі «приховані» вулкани часто вважають сплячими, однак саме вони вибухають частіше, ніж очікують — у середньому раз на 7–10 років у регіонах Тихого океану, Південної Америки та Індонезії. Їхні наслідки здатні поширюватися на тисячі кілометрів.

Одним із прикладів став вулкан Hayli Gub­bi в Ефіопії, який у листопаді 2025 року вперше за 12 тисяч років вивергнувся, піднявши стовп попелу на 13,6 км і засипавши ним території Ємену та півночі Індії. Подібні випадки вже траплялися: у 1982 році вулкан Ель-Чічон у Мексиці після століть спокою раптово вибухнув, знищивши джунглі, села та забравши життя понад 2 000 людей. Викиди сірки спричинили глобальне охолодження й зсув африканського мусону, що призвело до посухи та голоду у Східній Африці, який забрав близько мільйона життів.

Попри такі уроки, половина активних вулканів світу досі не має систем моніторингу. Дослідження залишаються нерівномірними: на вулкан Етна припадає більше наукових публікацій, ніж на всі 160 вулканів Індонезії, Філіппін і Вануату разом узятих — регіонів із високою густотою населення. Такий дисбаланс означає, що потенційні катастрофи можуть застати людство зненацька.

Гора Етна на італійському острові Сицилія.

За словами доцента Майка Кессіді з Бірмінгемського університету, три чверті великих вивержень відбуваються на вулканах, які були «мовчазними» щонайменше 100 років і вважалися безпечними. Це, на його думку, є наслідком людської схильності до нормативного мислення — переконання, що якщо щось не траплялося протягом життя кількох поколінь, воно не станеться й надалі.

Щоб змінити ситуацію, науковці створили Glob­al Vol­cano Risk Alliance — міжнародну ініціативу, спрямовану на підготовку до високоризикових вивержень. Її мета — розширити спостереження, зміцнити систему раннього попередження та навчити громади ефективно реагувати ще до катастрофи. «Проактивна готовність рятує тисячі життів, тоді як реактивна політика лише фіксує наслідки вже здійснених трагедій», — підсумував Кессіді.