Астрономи зафіксували аномальний викид зоряної енергії на близькій відстані від Землі

Астрономи зафіксували найбільшу з відомих хмару газу та пилу, викинуту червоним надгігантом DFK 52 — зіркою, розташованою на відстані 18 900 світлових років від Землі у скупченні Стефенсон 2. Це утворення розміром до 1,4 світлового року навколо зірки перевищує за масштабами всі попередні приклади втрати маси в подібних зорях і може вказувати на наявність прихованого компаньйона або кількох зірок у центрі цієї системи.

DFK 52 має масу від 10 до 15 мас Сонця і світність приблизно у 20 000 разів більшу за сонячну, що робить її типовою червоною надгігантською зорею. Проте об’єм і складність хмари, яку вона сформувала, стали справжнім викликом для науковців. Вони виявили, що близько 4 000 років тому зоря пережила потужний викид — так званий «супервітер» зі швидкістю 27 км/с. Згодом він змінився на повільніший потік — 10 км/с, що значно менше, ніж у Бетельгейзе чи Антареса.

Зображення викинутого матеріалу навколо червоної надгігантської зорі DFK 52, зроблене ALMA. (Зображення: ALMA(ESO/NAOJ/NRAO)/M. Siebert et al.)

Аналіз даних, отриманих радіоінтерферометром ALMA в Чилі, показав, що DFK 52 втратила за цей час масу, еквівалентну масі Сонця. Це нехарактерно для червоних надгігантів з подібною світністю. За спостереженнями, менш яскраві зірки втрачають масу рівномірно та повільно, тоді як яскравіші — швидко й асиметрично. DFK 52 порушує це правило: маючи відносно низьку світність, вона демонструє аномально високу втрату маси.

Одним із можливих пояснень є те, що DFK 52 не є окремою зіркою, а складається з кількох об’єктів, які перебувають так близько один до одного, що їх неможливо відрізнити з Землі. Утворення часткових кілець у навколозоряному матеріалі могло б бути наслідком гравітаційної взаємодії між зірками. Однак підтверджень наявності таких супутників поки немає — відсутні ознаки біполярного розподілу речовини.

DFK 52 з часом завершить своє існування вибухом наднової. Проте її поточна поведінка — особливо масштабна втрата маси — вимагає додаткових досліджень. Це може дати нові уявлення про еволюцію масивних зір і механізми, які передують їхньому катастрофічному фіналу.